Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду розглянув 26 червня 2018 року у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на вирок Київського районного суду м. Одеси від 15 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № *, стосовно гр-на В., уродженця м. Одеси, громадянина України, який обіймає посаду судді Одеського окружного адміністративного суду, виправданого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 375 Кримінального кодексу (КК) України.

1. Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

До Верховного Суду (Суд) надійшла касаційна скарга прокурора з вимогою до суду касаційної інстанції про скасування вказаних судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції. Вимогу мотивовано істотним порушенням вимог процесуального закону, оскільки суд першої інстанції всупереч обов’язку перевірити обвинувальний акт на відповідність вимогам статті 291 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України мав його повернути прокурору зі стадії підготовчого засідання, а не призначати до судового розгляду, як було зроблено в цьому випадку. Стверджує, що обвинувальний акт стосовно гр-на В. не відповідає вимогам статті 291 КПК України, не містить сформульованого належним чином обвинувачення, тому суд вийшов за межі судового розгляду, провівши судовий розгляд стосовно гр-на В. У зв’язку з чим також зауважує, що такі дії судів першої та апеляційної інстанцій можуть свідчити лише про їх упередженість, що є порушенням вимог статті 21 КПК України щодо розгляду справи неупередженим судом на підставі закону. Зазначає й про недотримання апеляційним судом при перевірці вироку положень процесуального закону.

У запереченні на касаційну скаргу захисник Б. просить касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а судові рішення, які вважає законними і обґрунтованими, — без зміни.

2. Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

2.1. Судове рішення суду першої інстанції

Вироком Київського районного суду м. Одеси від 15 травня 2017 року гр-на В. визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 375 КК України, у зв’язку з відсутністю в його діях складу вказаного кримінального правопорушення.

Вироком суду також вирішено долю речових доказів.

2.2. Судове рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2017 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Київського районного суду м. Одеси від 15 травня 2017 року стосовно виправданого гр-на В. — без зміни.

2.3. Пред’явлене органом досудового розслідування обвинувачення, яке не знайшло свого підтвердження в суді

Згідно з обвинувальним актом гр-н В. органом досудового розслідування обвинувачувався в тому, що він вчинив злочин за таких обставин.

Указом Президента України від 20 грудня 2003 року № 1472/2003 гр-на В. призначено на посаду судді Суворовського районного суду м. Одеси строком на п’ять років.

4 березня 2004 року гр-н В. склав присягу судді та присягнув чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим.

Постановою Верховної Ради України від 19 листопада 2009 року № 1735-VI гр-на В. обрано на посаду судді безстроково.

Постановою Верховної Ради України від 2 грудня 2010 року № 2758-VI гр-на В. обрано на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду.

24 листопада 2013 року службові особи Одеської міської ради звернулися до Одеського окружного адміністративного суду з необґрунтованим та безпідставним позовом заборонити в період із 25 листопада 2013 року до 31 грудня 2013 року проведення зборів, мітингів, пікетів, походів, демонстрацій, маршів, мирних зібрань та встановлення у зв’язку з цим наметів, будь-яких інших споруд, у тому числі збірно-розбірних, встановлення та/або використання звуковідтворювальної апаратури (гучномовців, динаміків тощо), автомобілів, інших транспортних засобів, у тому числі причепів та напівпричепів, за відповідними адресами в м. Одесі.

24 листопада 2013 року автоматизованою системою документообігу розгляд справи за позовом виконавчого комітету Одеської міської ради визначено за суддею гр-ном В., який постановив ухвалу про відкриття провадження та цього ж дня призначив справу до судового розгляду.

Так, 24 листопада 2013 року о 21-й год. 39 хв. у приміщенні Одеського окружного адміністративного суду (вул. Фонтанська дорога, 14) суддя гр-н В. відкрив судове засідання, оголосив справу, що розглядається, встановив осіб представників позивача та відповідача, поставив на обговорення питання щодо можливості розгляду справи в судовому засіданні за даною явкою учасників процесу, з’ясував наявність клопотань перед початком судового розгляду справи по суті, доповів у судовому засіданні про зміст позовних вимог та з’ясував, що відповідач не визнав адміністративний позов.

Після обговорення позову та надання пояснень учасниками судового процесу, незважаючи на те, що відповідач категорично заперечував проти незаконних та надуманих вимог представників позивача гр-ки Ю. та
гр-на П., суддя гр-н В., не вживши передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, із власної ініціативи о 23-й год. 57 хв. вийшов до нарадчої кімнати.

Продовжуючи свої злочинні дії, спрямовані на винесення завідомо неправосудної постанови, суддя гр-н В., будучи службовою особою і носієм судової влади, свідомо і цілеспрямовано використовуючи своє службове становище всупереч інтересам правосуддя, маючи відповідну фахову підготовку та великий досвід роботи, розраховуючи одержати для себе неправомірну вигоду у вигляді подальшого сприяння невстановленими слідством особами з числа вищого керівництва у державі в кар’єрному рості, яке могло відбутися після успішного виконання злочинного завдання на ґрунті сформованого враження про них як про прихильників існуючої на той час влади, діючи умисно, достовірно знаючи та будучи переконаним у тому, що діє всупереч вимогам закону та справедливості, з метою постановлення завідомо неправосудної постанови при здійсненні правосуддя, з кар’єристських мотивів та інших особистих інтересів, розглядаючи адміністративну справу за позовом виконавчого комітету Одеської міської ради, прагнучи та бажаючи всупереч матеріальному та процесуальному законам і фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя, реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на постановлення завідомо неправосудної постанови, у приміщенні Одеського окружного адміністративного суду, усвідомлюючи, що будь-які підстави для обмеження вказаних учасників заходів у реалізації права на мирні зібрання відсутні, всупереч вимогам статті 182 Кодексу адміністративного судочинства України без наявності належних та допустимих доказів, які б свідчили про реальну можливість порушення національної безпеки та громадського порядку, численних порушень норм чинного законодавства та посягань на життя, здоров’я, честь і гідність громадян, які будуть перебувати в місцях проведення акцій, склав, підписав, постановив та 25 листопада 2016 року о 02-й год. 33 хв. проголосив у судовому засіданні завідомо неправосудну постанову.

Зазначеною незаконною постановою гр-н В. задовольнив безпідставні та необґрунтовані позовні вимоги виконавчого комітету Одеської міської ради про обмеження Одеської міської організації політичної партії «Є», громадянина Р. і будь-яких інших учасників заходів у реалізації їхнього права на мирні зібрання шляхом заборони на період з 25 листопада 2013 року до 31 грудня 2013 року включно проводити збори, мітинги, пікети, демонстрації, марші та будь-які інші мирні зібрання, встановлювати у зв’язку з цим намети, будь-які інші споруди, у тому числі збірно-розбірні, встановлювати та/або використовувати звуковідтворювальну апаратуру (гучномовці, динаміки тощо), автомобілі, інші транспортні засоби, зокрема причепи та напівпричепи, будь-яке інше обладнання у таких місцях: у Міському саду на вул. Дерибасівській (від вул. Пушкінської до вул. Преображенської); на Соборній площі; на проспекті Шевченка, 4, 4-а, навпроти Одеської обласної державної адміністрації; на Приморському бульварі (від пам’ятника О.С. Пушкіну до Воронцовського палацу); на Думській площі; на Катеринінській площі (від пам’ятника Дюку де Рішельє до вул. Катеринінської); на вул. Катеринінській (від Катеринінської площі до вул. Дерибасівської); на вул. Ланжеронівській (від вул. Пушкінської до вул. Гаваної); на Потьомкінських сходах; на Театральній площі; на Куліковому полі; на вул. Канатній, 83; на вул. Корольова, 9 (навпроти адміністративної будівлі Київської районної адміністрації ОМР); на вул. Генерала Петрова, 22 (навпроти адміністративної будівлі Малиновської районної адміністрації ОМР); на вул. Канатній, 134 (навпроти адміністративної будівлі Приморської районної адміністрації ОМР); на проспекті Добровольського, 106 (навпроти адміністративної будівлі Суворовської районної адміністрації ОМР); на вул. Преображенській, 44; на вул. Єврейській (біля адміністративної будівлі ГУ МВС України в Одеській області), а також на інших територіях, які прилягають до вищевказаних місць.

При цьому суддя гр-н В. свідомо прагнув та бажав усупереч матеріальному та процесуальному законам і фактичним обставинам, установленим у справі, незаконно обмежити гарантовані Конституцією України права громадян на мирні зібрання.

З цією метою він умисно у справі не взяв до уваги доводів представників громадського руху на підтримку Європейського вектора України про те, що заплановані ними заходи мають виключно мирний характер, за час, протягом якого вони тривали, порушень громадського порядку чи сутичок із представниками протилежних політичних поглядів зафіксовано не було; не дослідив статутів політичної партії (добровільного об’єднання громадян) та громадських об’єднань, у яких визначено мету (цілі) та напрями їх діяльності; усвідомлюючи недоведеність обставин, що мають значення для задоволення позову, формально обґрунтував судове рішення наявністю листів-повідомлень від гр-на Р., політичної партії «Є», громадських організацій «П» та «З» про проведення мирних акцій під різнополярними гаслами, а також наявністю листа начальника Одеського міського управління головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області (за вих. № ** від 24 листопада 2013 року), який містить у собі відомості лише про те, що 28 листопада 2013 року на стадіоні «Чорноморець» відбудеться футбольний матч, на якому очікується велика кількість вболівальників. Будь-які відомості про реальну можливість порушення громадського порядку з боку осіб, які повідомили про намір проведення мирних зібрань у період з 25 листопада 2013 року до 31 грудня 2013 року, у справі відсутні.

Проте суддя гр-н В., усвідомлюючи відсутність у матеріалах справи підстав для задоволення позовних вимог про обмеження прав громадян на мирні зібрання, умисно не витребував з власної ініціативи та не сприяв реалізації обов’язку сторін у справі щодо витребування необхідних доказів, які свідчили б про наявність чи відсутність реальної можливості порушення національної безпеки та громадського порядку — виникнення сутичок у зв’язку з різними вимогами мітингувальників під час масових заходів у м. Одесі в період з 25 листопада 2013 року до 31 грудня 2013 року, численних порушень норм чинного законодавства та посягань на життя і здоров’я, честь і гідність громадян, які будуть перебувати в місцях проведення акцій.

Таким чином, суддя гр-н В. достеменно знав, що під час судового розгляду адміністративної справи позивачем в особі виконавчого комітету Одеської міської ради не доведено наявності загрози охороні національної безпеки і громадського порядку та неможливості запобігання цій загрозі органами правопорядку й місцевого самоврядування, та, діючи всупереч вимогам закону та справедливості, реалізував свій злочинний умисел і постановив завідомо неправосудне судове рішення, яким обмежив конституційні права громадян на проведення мирних акцій.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 27 травня 2014 року постанову судді Одеського окружного адміністративного суду гр-на В. від 25 листопада 2013 року скасовано у зв’язку з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права під час її прийняття.

У результаті умисних злочинних дій, пов’язаних із постановленням завідомо неправосудної постанови, суддею Одеського окружного адміністративного суду
гр-ном В. завдано істотної шкоди у вигляді порушення законних, передбачених статтею 39 Конституції України, прав громадян на мирні зібрання, а також дискредитації і підриву авторитету та престижу органів державної судової влади України.

За таких обставин стороною обвинувачення дії гр-на В. було кваліфіковано за частиною 2 статті 375 КК України, тобто як постановлення суддею завідомо неправосудної постанови, вчинене в інших особистих інтересах.

За наслідками розгляду цього обвинувачення судом першої інстанції було встановлено відсутність у діях
гр-на В. складу злочину, передбаченого частиною 2 статті 375 КК України (об’єктивної та суб’єктивної сторін).

3. Доводи осіб інших учасників судового провадження

Прокурор у судовому засіданні суду касаційної інстанції підтримала касаційну скаргу і просила скаргу задовольнити, наголошуючи на незаконності й необґрунтованості судових рішень, постановлених з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, оскільки обвинувальний акт не відповідає вимогам статті 291 КПК України. На вказане порушення апеляційний суд теж не звернув уваги. Крім того, гр-ну В. фактично не пред’явлене обвинувачення, а підозра не вручена.

Виправданий та його захисник заперечували проти задоволення касаційної скарги прокурора, наголошуючи на законності й обґрунтованості оскаржуваних судових рішень.

4. Джерела права й акти їх застосування

4.1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

4.1.1. Стаття 6 «Право на справедливий суд»

Частина 3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту.

4.2. Практика Європейського суду з прав людини

4.2.1. Рішення у справі «Ващенко проти України» від 26 червня 2008 року

Пункт 51. …Суд також нагадує, що поняття «обвинувачення» для цілей пункту 1 статті 6 може бути визначене як офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про вчинення цією особою правопорушення, яке нормою загального характеру визнається осудним і за яке встановлюється відповідальність карного та попереджувального характеру (див. «Фоті та інші проти Італії» («Foti and Others v. Italy»), серія А № 56, пункт 53, рішення від 10 грудня 1982 року, та «Озтурк проти Німеччини» («Ozturk v. Germany»), серія А № 73, пункт 53, рішення від 21 лютого 1984 року).

4.2.2. Рішення у справі «Маттоціа проти Італії» від 25 липня 2000 року

…обвинувачений у вчиненні злочину має бути негайно і детально проінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь «детальності» інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у пункті «b» частини 3 статті 6 Конвенції (Зміст рішення Суду).

4.3. Кримінальний кодекс України

4.3.1. Стаття 2. «Підстава кримінальної відповідальності»

Частина 1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

4.3.2. Стаття 375. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (в редакції 2001 року)

Частина 1. Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови — карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Частина 2. Ті самі дії, що спричинили тяжкі наслідки або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

4.4. Кримінальний процесуальний кодекс України

4.4.1. Стаття 7. «Загальні засади кримінального провадження»

Частина 1. Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться:

15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

4.4.2. Стаття 22. «Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості»

Частина 1. Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

4.4.3. Стаття 94. «Оцінка доказів»

Частина 1. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Частина 2. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

4.4.4. Стаття 110. «Процесуальні рішення»

Частина 4. Обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. Обвинувальний акт повинен відповідати вимогам, передбаченим у статті 291 цього Кодексу.

4.4.5. Стаття 314. «Підготовче судове засідання»

Частина 3. У підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти такі рішення:

3) повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам цього Кодексу.

4.4.6. Стаття 370. «Законність, обґрунтованість і вмотивованість судового рішення»

Частина 1. Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Частина 2. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Частина 3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Частина 4. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

4.4.7. Стаття 374. «Зміст вироку»

Частина 3. У мотивувальній частині вироку зазначаються:

1) у разі визнання особи виправданою — формулювання обвинувачення, яке пред’явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення;

мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд.

4.4.8. Стаття 419. «Зміст ухвали суду апеляційної інстанції»

Частина 2. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

4.4.9. Стаття 433. «Межі перегляду судом касаційної інстанції»

Частина 1. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

5. Мотиви та висновки Верховного Суду

5.1. Межі розгляду справи судом касаційної інстанції

З урахуванням доводів, наведених у касаційній скарзі, та меж перегляду судом касаційної інстанції оскаржуваних судових рішень розгляд справи суд касаційної інстанції здійснив лише в частині перевірки доводів скарги про дотримання судами вимог кримінального процесуального закону при постановленні оскаржуваних прокурором рішень (4.4.9).

5.2. Щодо порушень вимог кримінального процесуального закону при постановленні судових рішень

5.2.1. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вимоги закону щодо викладу фактичних обставин та правової кваліфікації органом досудового розслідування було дотримано. Також обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, зокрема подія інкримінованого обвинуваченому злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину), викладено чітко і конкретно.

Отже, з огляду на конкретність фактичних обставин, викладених в обвинувальному акті, обвинувачення стосовно гр-на В. у суду, сторін захисту та обвинувачення, сумнівів не викликало.

Також матеріалами провадження встановлено, що після оголошення прокурором у судовому засіданні обвинувального акта обвинувачений гр-н В. підтвердив зрозумілість пред’явленого йому обвинувачення та заперечував свою причетність до інкримінованого злочину.

5.2.2. Суд першої інстанції під час судового розгляду, відповідно до вимог кримінального процесуального закону, забезпечивши принцип змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів, що означає рівність прав сторін кримінального провадження на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених нормами КПК України, ретельно перевірив представлені сторонами докази, у тому числі й ті, на підставі яких було пред’явлене обвинувачення, навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і дав належну оцінку кожному з них з точки зору належності, допустимості та достовірності (4.4.1, 4.4.2, 4.4.3).

За результатами проведення судового розгляду суд дійшов висновку про виправдання гр-на В. з огляду на відсутність в його діях складу злочину, враховуючи таке.

Зазначений злочин є злочином проти правосуддя, відповідно об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що складаються у сфері здійснення правосуддя, зокрема винесення суддею постанови. Об’єктивна сторона вказаного злочину полягає у вчиненні певних дій, які виражені в постановленні неправосудного рішення.

Утім, на законодавчому рівні поняття «неправосудне судове рішення» наразі не визначене, не прийняте рішення й Конституційним Судом України за зверненням Пленуму Верховного Суду України щодо офіційного тлумачення вказаного поняття.

Відсутні й підстави для ототожнення цього поняття із такими поняттями, як «незаконне» та «необґрунтоване».

Крім того, немає жодних законодавчих підстав стверджувати, що неправосудне судове рішення — це у будь-якому випадку таке рішення, яке було скасоване вищою судовою інстанцією.

Разом із тим обвинувачення ґрунтувалося на винесенні гр-ном В. неправосудної постанови лише на тій підставі, що вона була скасована судом касаційної інстанції.

Хоча судом апеляційної інстанції ця справа переглядалася і постанова була залишена без зміни ухвалою від 23 грудня 2013 року.

Так, ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2013 року апеляційну скаргу Одеської обласної організації політичної партії «У» залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2013 року (під головуванням судді гр-на В.) — без зміни.

Надалі, майже через півроку, ці рішення було скасовано судом касаційної інстанції.

Постановою Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 27 травня 2014 року касаційні скарги Одеської міської організації політичної партії «Є» та Одеської обласної організації політичної партії «У» задоволено. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2013 року, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2013 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Виконавчого комітету Одеської міської ради до Одеської міської організації політичної партії «Є», громадської організації «П», громадської організації «З», гр-на Р. про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Хоча, проаналізувавши рішення суду касаційної інстанції, суд першої інстанції встановив неоднозначну судову практику цього суду з аналогічних справ.

Суд першої інстанції дослідив і рішення третьої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя України від 22 березня 2017 року у справі № *** за результатами розгляду дисциплінарної справи щодо судді Одеського окружного адміністративного суду гр-на В., відповідно до якого було вирішено відмовити у притягненні судді гр-на В. до дисциплінарної відповідальності, а дисциплінарне провадження було припинене.

Водночас це рішення було мотивоване тим, що суддя Одеського окружного адміністративного суду гр-н В., розглядаючи адміністративну справу, допустив порушення норм процесуального права, що встановлено, зокрема, судом касаційної інстанції, однак ці порушення не є такими, що безспірно свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, оскільки фактів, які б свідчили про грубу недбалість чи навмисне порушення закону суддею під час розгляду судової справи та прийняття судового рішення, не встановлено.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що, враховуючи невизначеність у законі поняття «неправосудне» судове рішення, а також неоднозначну судову практику ВАСУ з приводу питань, які були вирішені суддею гр-ном В. у постанові від 25 листопада 2013 року, та висновок дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, існують об’єктивні сумніви, які потрібно тлумачити на користь обвинуваченого, щодо того, що винесена суддею гр-ном В. постанова може бути визнана неправосудною.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого частиною 2 статті 375 КК України, характеризується виключно прямим умислом з обов’язковою наявністю мотиву. Гр-н В. обвинувачувався у вчиненні злочину з інших особистих інтересів, а саме — з кар’єристських мотивів (кар’єризм).

Утім, на обґрунтування наявності такого мотиву сторона обвинувачення не встановила і не надала суду жодного доказу того, в чому саме полягав кар’єризм гр-на В. — ні взагалі, ні щодо винесення постанови від 23 листопада 2013 року та які дії вживалися гр-ном В. для реалізації цього мотиву, як вплинуло винесення ним зазначеної постанови на його кар’єрний ріст.

Судом першої інстанції на підставі дослідження даних про роботу на посаді судді гр-на В. встановлено, що він за весь час роботи суддею в Одеському окружному адміністративному судді із заявою чи проханням про переведення до іншого суду не звертався, питання про його звільнення не вирішувалось, його кандидатура на адміністративну посаду в суді не розглядалася і наміру такого останній ніколи не виявляв. Також було встановлено, що задовго до вказаних в обвинувальному акті подій гр-н В. був обраний на посаду судді безстроково, а тому не був обтяжений процедурою обрання на посаду на момент вчинення інкримінованого йому діяння.

Крім того, всі без винятку свідки сторони обвинувачення, допитані судом, не підтвердили факту вчинення гр-ном В. злочину за обставин, викладених в обвинувальному акті. Жоден зі свідків обвинувачення не ствердив, що йому відомо про факти штучного створення підстав для подання позову та доказів у справі за позовом Одеської міської ради від 24 листопада 2013 року. Жоден зі свідків не викрив гр-на В. у винесенні ним завідомо неправосудної постанови. Фактично свідки констатували тільки факт ухвалення суддею гр-ном В. певного рішення, висловили свою незгоду із цим рішенням як сторони провадження і як зацікавлені особи.

Однак незгода однієї зі сторін із судовим рішенням, ухваленим не на її користь, не може свідчити про винесення суддею завідомо неправосудного рішення.

Таким чином, суд дійшов правильного висновку про виправдання гр-на В. у вчиненні злочину, передбаченого частиною 2 статті 375 КК України, у зв’язку з відсутністю в діях останнього складу цього злочину, зокрема, відсутністю об’єктивної та суб’єктивної сторін.

Окрім цього, суд зазначив і про порушення вимог КПК України при врученні підозри судді.

5.2.3. На вказаний вирок прокурор, який брав участь у розгляді провадження судом першої інстанції, подав апеляційну скаргу із вимогою про його скасування та призначення нового розгляду в суді першої інстанції, обґрунтувавши вимогу доводами, аналогічними доводам, викладеними у його касаційній скарзі. Зокрема, з тих підстав, що суд першої інстанції не перевірив обвинувальний акт на відповідність вимогам КПК України, в якому викладено неконкретне обвинувачення, та безпідставно призначив його до судового розгляду.

Апеляційний розгляд проведено відповідно до вимог кримінального процесуального закону, ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статті 419 КПК України. Доводи, наведені в апеляційній скарзі прокурора, перевірені повною мірою та були спростовані з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення, зокрема й щодо неконкретного обвинувачення, чого судом встановлено не було.

Наведені у вироку суду першої інстанції висновки щодо виправдання гр-на В. в апеляційній скарзі прокурором фактично не оскаржувалися, оскільки він не зазначив жодного доводу щодо неправильної оцінки судом першої інстанції наданих стороною обвинувачення доказів або не врахування судом будь-яких інших доказів.

Також апеляційний суд правильно зауважив, що навіть, якщо припустити про незастосування на стадії досудового розслідування належної правової процедури та про порушення права на захист під час підготовчого судового засідання, то зазначене не може бути підставою для скасування виправдувального вироку.

5.2.4. Щодо тверджень у касаційній скарзі прокурора про невиконаний обов’язок суду повернути обвинувальний акт прокурору та можливу упередженість судів, які призначили до розгляду обвинувальний акт, провели судовий розгляд, за наслідками якого не знайшло свого підтвердження пред’явлене обвинувачення, а при перевірці вироку в апеляційному порядку — істотних порушень вимог процесуального закону, то Суд зазначає таке.

Поняття «обов’язок» і «право» є суто різними.

Нормами КПК України обов’язок щодо того, що обвинувальний акт повинен відповідати вимогам статті 291 КПК України, покладається саме на прокурора.

В обвинувальному акті, який є процесуальним рішенням, прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, яким завершує досудове розслідування та направляє справу до суду (4.4.4).

При цьому законодавець надає суду право, а не встановлює обов’язок, під час підготовчого судового засідання повернути обвинувальний акт прокурору, якщо він не відповідає вимогам КПК України (4.4.5).

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор під час підготовчого судового засідання просив про призначення обвинувального акта до розгляду. Під час виступу в судових дебатах прокурор підтримав обвинувачення, наголосив на відсутності допущених порушень процесуального закону під час здійснення досудового розслідування.

Суд також констатує, що суд першої інстанції, навіть незважаючи на встановлені порушення вимог КПК України при врученні підозри, розглянув пред’явлене обвинувачення, встановив відсутність складу злочину, на підставі чого виправдав гр-на В. Крім того, посилання на таке порушення не було підставою для ухвалення виправдувального вироку.

Підсумовуючи викладене, оскільки Судом не встановлено істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, то підстав до скасування оскаржуваних прокурором судових рішень Суд не вбачає.

Керуючись статтями 376, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд ухвалив:

— касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення;

— вирок Київського районного суду м. Одеси від 15 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 18 вересня 2017 року стосовно виправданого гр-на В. залишити без зміни.

Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 26 червня 2018 року. Справа № 520/8135/15-к. Головуючий — Стефанів Н.С. Судді — Голубицький С.С., Стороженко С.О.)