Практичні проблеми умовно-дострокового звільнення

Кримінальний кодекс України надає можливість окремій категорії засуджених повністю або частково звільнитися від подальшого відбування покарання після відбуття ними частини строку покарання.

Проте як тільки в засудженого виникає таке право, йому на заваді постає низка практичних та юридичних моментів, що унеможливлюють його реалізацію. До таких моментів відноситься оцінка підстав, що підтверджують його сумлінну поведінку та ставлення до праці, порядок виконання установою виконання покарання (надалі – УВП) рішення суду про застосування умовно-дострокового звільнення, тощо.

Так згідно ч.1 ст. 81 Кримінального кодексу України (надалі – КК України), до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.

Частини друга та третя статті 81 КК України, передбачають дві основні підстави, при наявності яких у засудженого виникає право на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Перша підстава це фактичне відбуття засудженим певної частини строку покарання. Частиною 3 статті 81 КК України передбачено співвідношення частини покарання, яку потрібно відбути засудженому до тяжкості злочину, який він вчинив.

Якщо до першої підстави умовно-дострокового звільнення питань не виникає, то з іншою підставою не все так просто.

Відповідно до частини 2 статті 81 КК України, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.

І тут одразу виникає питання. А що ж таке: сумлінна поведінка та сумлінне ставлення до праці ?

Нажаль, законодавець не надає нам чітких визначень таких понять як «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці». Більше того важко зрозуміти, наскільки високим має бути рівень «сумлінної поведінки» та «сумлінного ставлення до праці» щоб це підтверджувало факт доведення засудженим свого виправлення.

Однак ні Кримінальний кодекс України, ні Кримінально-виконавчий кодекс України (надалі – КВК України), ні будь який інший нормативний акт не надає нам того правового «мірила», який би надав змогу визначати ступінь виправлення засудженого, та наявності у нього «сумлінної поведінки» та «сумлінного ставлення до праці».

На нашу думку, досить вдало наведено роз’яснення понять «сумлінна поведінка» та «сумлінне ставлення до праці» у Науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України за загальною редакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка від 2018 року.

Так «сумлінна поведінка» означає зразкове дотримання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку; додержанні дисципліни; виконанні вказівок і розпоряджень адміністрації пенітенціарної установи; наявності заохочень і відсутності стягнень; участі у самодіяльних організаціях засуджених; товариському ставленні до інших засуджених.

Крім того, сумлінна поведінка передбачає не тільки наявність у засудженого заохочень, застосованих у порядку, визначеному законодавством, а і те, що він подає позитивний приклад для поведінки інших засуджених.

Під «сумлінним ставленням до праці» слід розуміти добропорядне, відповідальне та чесне ставлення до покладених на особу трудових обов’язків; працьовитість, додержання правил трудового розпорядку, вимог трудового законодавства, правил охорони праці та техніки безпеки; бережливе використання певного обладнання, інструментів, матеріалів тощо.

При визначенні сумлінності в поведінці засудженого та його ставленні до праці мають значення не окремі вчинки, а стабільна, постійна лінія поведінки та спосіб життя засудженого. Відомості про це повинні отримуватися з матеріалів, що характеризують поведінку засудженого, не лише за період, що безпосередньо передує поданню його до умовно-дострокового звільнення, а за весь час відбування ним покарання або, принаймні, за значний період цього терміну.

На практиці, при вирішенні питання щодо умовно-дострокового звільнення, суд оцінює кожен випадок індивідуально. Однак варто зазначити, що в більшості випадків, якщо засуджений, який має хоча б одне не погашене, у передбаченому законом порядку, стягнення, та декілька заохочень, умовно-дострокове звільнення до такого засудженого не застосовуватиметься, якщо характеристика УВП на нього буде негативною.

Заслуговує окремої уваги і питання праці засудженого під час відбування покарання. Досить часто прокурори звертають увагу суду на той факт, що засуджений при відбуванні покарання у вигляді позбавлення волі не був офіційно працевлаштований на підприємстві УВП та не отримував заробітної плати, а тому жодних доказів, які б підтверджували той факт, що останній «сумлінно ставився до праці» – немає.

Однак варто мати на увазі, що не всі виправні колонії можуть забезпечити засуджених робочими місцями на підприємстві УВП. Більше того потрібно враховувати, що на деяких виправних колоніях взагалі можуть бути відсутні підприємства.

Відповідно до частини 5 статті 118 КВК України, засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством.

Тобто враховуючи положення частини статті 118 КВК України, варто зазначити, що офіційне працевлаштування засудженого на підприємстві УВП не може бути обов’язковою вимогою для доведення ним «сумлінного ставлення до праці».

Таким чином, враховуючи викладене ми вважаємо, щоб отримати право на умовно-дострокове звільнення, засудженому необхідно:

а) відбути частину покарання, яка передбачена ч. 3 ст. 81 КК України;

б) сумлінно ставитися до праці, тобто під час залучення засудженого до праці, останньому необхідно відповідально ставитися до покладених на нього трудових обов’язків; проявляти працьовитість, додержуватися правил трудового розпорядку, вимог трудового законодавства, правил охорони праці та техніки безпеки, а також бережливо використовувати робоче обладнання та інструменти;

в) мати сумлінну поведінку, тобто зразково дотримуватися вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку; додержання дисципліни; виконання вказівок і розпоряджень адміністрації пенітенціарної установи, а також брати участь у самодіяльних організаціях засуджених;

г) мати заохочення та відсутність стягнень.

Наявність цих чотирьох підстав значно підвищать шанси засудженого на застосування щодо ного умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Однак, після позитивного рішення суду про умовно-дострокове звільнення, у сторони захисту та у самого засудженого виникає інша проблема. Постає питання: з якого моменту засудженого необхідно звільнити з місць позбавлення волі ?

Згідно ч. 1 ст. 532 Кримінального процесуального кодексу України (надалі – КПК України), вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.

Відповідно до ч. 2 ст. 532 КПК України, у разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Згідно ч. 4 ст. 532 КПК України, судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх проголошення.

Як показує практика, судові засідання щодо умовно-дострокового звільнення розглядаються в режимі відеоконференції з установою виконання покарань.

У тому випадку, якщо прокурором була подана апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції, яким застосовано умовно-дострокового звільнення до засудженого, і якщо суд апеляційної інстанції залишив апеляційну скаргу прокурора без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, то враховуючи положення ч.4 ст.532 КПК України, особа повинна бути звільнена з місць позбавлення волі одразу після проголошення рішення суду апеляційної інстанції. Однак на практиці це далеко не так.

Згідно ч. 5 ст. 153 КВК України, дострокове звільнення від відбування покарання проводиться у день надходження відповідних документів, а якщо документи одержані після закінчення робочого дня – у першій половині наступного дня.

У зв’язку із великим навантаженням, працівники суду в деяких випадках, не можуть в той самий день направити рішення суду на адресу УВП. Навіть якщо вони направили рішення суду в день його оголошення, то в найкращому випадку воно надійде на адресу УВП через 3-4 дні. Тобто, ввесь цей час особа незаконно перебуватиме в місцях позбавлення волі.

Захисник може зробити «хід конем», та отримати «короткий текст» рішення суду і власноруч доставити його до колонії, однак на превеликий жаль рішення суду, що доставив безпосередньо адвокат, для співробітників УВП не є достатньою підставою для того, щоб звільнити засудженого в той самий день. Тільки після поштового надходження рішення суду на адресу колонії, працівники УВП почнуть виконувати рішення суду та звільнятимуть засудженого.

В такому випадку можна звернутися до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться УВП, де утримується засуджений, із клопотанням про його негайне звільнення в порядку ст. 206 КПК України.

Однак, як показує практика, зазначений інструмент не у всіх випадках є ефективним, адже до моменту розгляду такого клопотання, особу вже може бути звільнено з місць позбавлення волі.

В інших випадках, засуджений свідомо відмовляється від подання такого клопотання та погоджується чекати, допоки на адресу колонії не надійде рішення суду про його умовно-дострокове звільнення, що може затягнутися від декількох днів до декількох тижнів, в залежності від місця розташування установи виконання покарань.

Сергій Скворцов, к.ю.н., помічник адвоката АО «Barristers»